Вітер, неначе парубок у танці, на всі боки обертав кожухарку-метелицю, і вона, широко розкинувши поли кожуха, то захлиналась жагучим потаємним шепотом, то лютилась, мов звірина, і водночас розтрушувала, розметувала, розкублювала над землею холодну вовну.

Мовчали закурені поля, німувала насічена рубцями-переметами дорога, тільки діброва, до якої він саме дійшов, пересварювалася з хуртовиною і вітром. Незлинялі накучерявлені дуби, як військо шолом’яне, стояли плечем у плече проти них, надламували їхню силу, а самі по коліна вгрузали у сніг. І враз із діброви неждано обізвалась музика… Та що це? Мара чи сон? З того дива навіть хурделиця крутнулась на одній нозі, присвиснула і погнала по дорозі відьмині клубки холоднечі.

Богдан зупинився, зашкарублою рукавицею обтер сніг з обличчя і всім єством потягнувся до зазубня лісу, а він знову розгонисто бризнув запорозькою безжурою: “Ой чи пан, чи пропав - двічі не вмирати…” Із дубняка, подзвонюючи упряжжю, виринули засніжені коні і сани, на них альовничо сиділи музики і весело міддю переважували завію.

Тепер, лягаючи спати, я вже свої чобітки не ставлю в ногах, бо тоді до них частіше буде приглядатися тато. А такі оглядини, ох, нічого доброго не віщують мені.

Ну, хіба ж я винен, що підошви чогось аж горять під моїми ногами, каблуки, нагнівавшись один на одного, подаються врозтіч, а підківки на них протираються, неначе папір? Чомусь оці згризені на ковзанці підківки найбільше дивували й гнівили батька. Він цупко, наче мене самого, за вуха підтягував до світла понівечені чоботята й скрушно похитував головою: “У тебе, шибенику, й залізо не заїржавіє”. Я, повинивши голову, або мовчав як рибина, або наче зажурено кидав: “Хіба тепер залізо?” Від цих слів батька починали розхитувати веселощі, до тата приєднувалася мати, а далі і я з-під самого грому вскакував у сміх.

Чи знаєте ви, що таке галіфе з полотна? На це сам Микола Васильович Гоголь відповів би негативно: “Ні, ви не знаєте, що таке галіфе з полотна”, І краще б не відати цієї розкоші. Та багато чого довелося зазнати дітям тієї країни, що стала серцевиною нового світу.

Тоді і наші майбутні вчені, і майбутні астронавти, і чародії слова прокидалися і засинали під хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джемелине дзижчання, і спів рожевої гречки, і помах крила вітряка, і якісь такі думи, від яких у людини прорізалися нові дерзання чи крила.

Коли ви не знаєте, як наші матері білили полотна, то ви багато чого втратили. Рано-вранці, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить господиня. Вона стає обличчям до приїмленого сонця, накупує ним свої вії, щось довірливо шепоче йому. А далі жінка босоніж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке місце, щоб низ полотна лежав на воді, а верх насновувався променем. Коли б цього не було, то взимку наші суботні сорочки не пахли б м’ятою, не озивалися б зозулею і не марилося б на весною.